19 століття було періодом розквіту виробництва у Бірмінгемі. Його вважали головним центром промисловості всієї країни. Яких лише виробництв там не було. Більшість важкої промисловості було зосереджено саме тут. Представлена вся промисловість була невеликими майстернями. Але умови праці були далеко не найкращими. Особливо для жінок та дітей. Більше на сайті birminghamka.
Фабричні акти
Бірмінгем називали “містом тисячі професій”. Дрібні майстерні справді спеціалізувалися на найрізноманітніших сферах діяльності. І жінки працювали абсолютно скрізь. У пральнях, майстерень з пошиття одягу, кухнях, скотобійнях, ливарних заводах, шоколадних фабриках і навіть на шахтах.
Головною проблемою на той час був нерегламентований робочий день. Не було чітко встановленого часу роботи. У 1844 році вийшов перший закон про фабрики, який зменшив час роботи для жінок. До цього, вони працювали нарівні з чоловіками, або ще більше. Але в законі була хиба. Його вплив поширювався лише на текстильні фабрики. Тобто, на ті підприємства, де переважно працювали жінки. І тут виникла проблема. Майстерні, яких була більшість у Бірмінгемі, працювали незаконно. Отже, їхня діяльність не регламентувалася законами.
Люди, які потребували грошей, йшли на роботу куди завгодно. Вони не думали про офіційне оформлення їхнього роботодавця. До того ж Бірмінгем це край важкої праці: металургії, ювелірної справи, харчової промисловості. Наприклад, знаменита шоколадна фабрика Cadbury на Булл-стріт.
Текстильних фабрик було дуже мало. Тільки 1867 року дія закону поширилося і на майстерні. З того часу максимально робочий день для жінок тривав 10,5 години.
Зворотний бік
Лорд Ешлі був відомим місцевим активістом. Він виступав за скорочення робочого часу для жінок та дітей до 10 годин. Але це мало зворотний бік. Роботодавці почали платити менше. Людям просто перестало вистачати грошей на життя, і жінки були змушені працювати понаднормово. Адже заробітну плату фіксувати уряд не зміг.
Лорд Ешлі у тяжкій жіночій праці бачив загрозу суспільству. Він безпосередньо пов’язував важку фізичну працю і безплідність, і мав рацію. Через погані умови праці жінки були не здатні виносити вагітність. І навіть ті, у кого вже були діти, просто не могли виконувати свій материнський обов’язок. Їм не вистачало часу та сил. Через це зростала кількість безпритульних дітей.
Формування мислення лорда Ешлі відбулося під впливом Вікторіанського уявлення про жінок — тендітних витончених створінь, які важче за книжку нічого у своїх руках не тримали. Але жінки робітничого класу були іншими. Зокрема у Бірмінгемі доля жінок була важчою, ніж в інших містах країни. Бірмінгемки робітничого класу просто не мали змоги відповідати вікторіанським ідеалам.
Активна позиція лорда Ешлі та йому подібних не вистояла перед не менш сильною опозицією. Інші депутати бачили у його пропозиціях лише шкоду. Більшість важкої промисловості Бірмінгема йшла на експорт. Зменшення робочого дня призводило до скорочення виробництва. А це вже фінансові втрати.
Були й ті, хто вважав, що це згубно позначитися на зацікавленості робітничого класу. Вся сіль була у тому, що більшість депутатів були власниками цих самих фабрик. І звичайно, вони не хотіли втрачати свої гроші. Та й Лондон не підтримував таких законів. У 19 столітті Англія конкурувала з Європою. І допустити зниження видобутку просто не могли.
Закон про здоров’я та безпеку
Скорочення робочого часу досягти було вкрай складно. Але змусити підприємства дотримуватись правил безпеки праці було простіше. Наприклад, у практику увійшла обробка фабрик вапном. Це допомагало боротися з заразою та хворобами. Великі верстати та машини почали обгороджувати парканами. У практику почали входити правила експлуатації та проведення ремонтних робіт на верстатах. Цей закон назвали Законом про заводи 1844 року. І він став першим у Бірмінгемі законом про безпечну працю та здоров’я. Це було важливо, адже у Бірмінгемі було багато шкідливого виробництва. Наприклад, завод із виготовлення вітражного скла Hardman & Co.
Робочий час для жінок змінювався з кожною зміною влади. Щойно змінювалася правляча партія, змінювалися й закони. Але, крім жінок, на бірмінгемських фабриках та майстернях працювали діти. Спочатку на них почали поширюватися ті самі закони, що й для жінок.
До 1864 року в Законі про безпечну працю не було розпоряджень щодо вентиляції робочих приміщень. А це було необхідно на підприємствах, які працювали з хімічними елементами. Наприклад, ювелірні майстерні. Відсутність належної вентиляції призводила до хвороб та смертей серед робітників. Зокрема, дітей. Закон про фабрики 1878 року встановив, що жінки та діти можуть працювати не більше 56 годин на тиждень.
Які були альтернативи?
Незважаючи на те, що в Бірмінгемі були сотні фабрик та майстерень, легкої праці для жінок не було. Великих заводів, де велика кількість жінок могла б працювати в текстильній промисловості – не було. Насправді це була проблема не тільки Бірмінгема. Просто так історично склалося, що на території графства Вест-Мідлендс було зосереджено велику кількість різних шахт. Жінкам і там доводилося працювати. У них навіть була спеціальна форма – сорочка та штани (звужені до низу та широкі до пояса). Вони не займалися безпосереднім видобутком копалин. Лише наступною роботою з ними, але це все відбувалося на шахті та було фізичною працею.
Теж стосувалося і дітей. Сиріт та безпритульних здавали у роботні будинки. І ті вже розпоряджалися ними, як могли. Когось відправляли на фабрики, когось на поля, а когось і до публічних будинків.
Якщо говорити про останні, то в історії Бірмінгема значна її частина відводиться історії проституції. Були навіть закони, спрямовані на цю частину робітничого класу. Створювалися громадські організації, які боролися з проституцією та будинками розпусти. Але особливого успіху це не здобуло. Подолати проституцію було складно. Особливо коли це робили з високого поста середнього класу.
Але всі ці факти стосувалися лише дівчат із робітничого класу. Середній і вищий клас поняття не мали, як важко доводилося іншим жінкам. Адже вибору, як такого, вони не мали. Бордель чи каторжна праця на майстернях або шахтах.
Сучасна рівноправність
З 1989 року всі старі Закони про заводи скасували. Їх вважали дискримінаційними. Нові закони та суспільство визнало, що жінки сама могли вирішувати скільки їм працювати. Умови праці наприкінці 20 століття не можна порівнювати з каторжною працею в 19 столітті. Тому і жінкам стало працювати легше. І все завдяки Закону про заводи 1961 року. На підприємства почали накладати більше обов’язків щодо захисту безпеки працівників.
Коли Великобританія увійшла до Європейського Союзу, такі питання стали регулюватися Директивою Європейського Союзу про робочий час.
Перші закони Бірмінгема про захист жінок у трудовій сфері мали шляхетні цілі. Уряд намагався врятувати жінок від передчасної смерті. Але водночас, підігнати їх під рамки Вікторіанського уявлення. Але жоден автор такого закону не питав у жінок робітничого класу, що їм потрібно. Трудові закони Бірмінгема в 19 столітті схожі на інші закони, які поширювалися на жінок. Їх усіх намагалися підігнати під рамки жінок середнього та вищого класу. При цьому абсолютно не керуючись їхніми особистими потребами та бажаннями.
Це призвело до того, що роботодавці відмовлялися наймати жінок, а ті розпочали боротьбу за право на фінансове забезпечення своїх сімей.