Поки права жінок не узаконили офіційно, вони мали мало притулків і безпечних місць. Жіночі монастирі були одними з таких місць. Жінки завжди могли звернутися туди заради даху над головою, медичної допомоги. Іноді жінки з бідного стану приходили народжувати в монастирі або підкидали немовлят. Головний жіночий монастир Бірмінгема, який пережив багато, монастир Святої Марії. Більше на сайті birminghamka.
На запрошення єпископа
У 1840 році єпископом Мідланда був Томас Уолш. З метою розвинути свою єпархію і допомогти нужденним, він і його помічник со-єпископ Николай Уайзман, скористався своїми повноваженнями та запросив до округи сестер милосердя.
Разом із сестрами милосердя вони зайнялися заснуванням монастиря. Подібна справа завжди вважалася богочинною та релізовувалися за гроші парафіян. Землю під монастир пожертвувала компанія Hardman&Co. Джон Хардман, засновник компанії з виробництва вітражів, віддав землю під монастир через дорогу від свого приватного будинку. Він же й узяв на себе частину витрат на будівництво. Hardman & Co. були найбільшою в Англії компанією з виробництва вітражів. Грошей у містера Хардмана було достатньо, щоб стати покровителем майбутнього монастиря. Компанію йому склав граф Шрусбері. Шрусбері та Хардман навіть найняли проєктувальника — Огастеса Пьюджіна. Згодом його визнали пам’яткою архітектури. Монастир відкрився 1841 року. Він обслуговував прихід у Хендсворті, Лозеллс та Хоклі.
Спроєктована каплиця при монастирі тривалий час була повноправною церквою. Будівництво церкви розпочали лише в 1847 році.
Церква святої Марії
У міру збільшення населення зростала і кількість парафіян. Маленька каплиця вже не вміщала всіх. Це було незручно і небезпечно. У 1845 році було вирішено розпочати будівництво окремої міської церкви поряд з монастирем.
Будівництво тривало два роки. 1847 року єпископ Вільям Уерінг освятив її. У 1894 році збудували нову церкву, більшу за попередню — церкву Святого Франциска Ассизького. З церкви Святої Марії знову зробили каплицю. На жаль, Другої світової війни вона не пережила. Парафія не стала зберігати її як історичний артефакт. Руїни розібрали, землю розчистили та на її місці збудували католицьку початкову школу Святого Франциска.
Покликання монастирів
Джон Хардман і граф Шрусбері мали конкретну мету — очищення Бірмінгема від бідного населення. Монастирі часто служили не тільки як релігійні установи, а й такими собі притулками для бідних і бездомних. Бідняки там могли працювати за їжу, а бездомні отримати дах за роботу.
До кінця 1960-х при монастирі Святої Марії працювала освітня школа сестер милосердя. Вони регулярно проводили спеціальні служби з освітньою метою. Це було останнє дітище Кетрін Маколі. Після її смерті було ухвалено рішення, що він продовжить роботу як Центр духовності та партнерства. Головною їхньою частиною була «Стежка спадщини». У рамках цього проєкту проводилися спеціальні служби для жінок та дітей.
Кожна сестра відповідала за служіння на конкретну тему. Це стало першим варіантом загальноосвітньої установи для жінок.
Нерідко так звані недільні школи ставали першими освітніми установами в регіоні. Безумовно, що рівень знань, що викладався, був низьким. Часто він зосереджувався на Божому Слові та базових навичках читання, математики та письма. Хоча це було не у всіх. Усі сестри милосердя проходили спеціальне навчання. Адже це були не просто служниці церкви. Сестри милосердя були окремим видом жіночої діяльності. Вони могли надавати медичну допомогу, були вчителями, наставниками. Це завжди були мудрі і, найчастіше, досвідчені жінки.